Марія Козачок, Марія Шилінська 

                

Свіже повітря для вчителя

Міністерство, нарешті,  повернуло обличчя з Європи на рідні терени. Ведеться  конкретна розмова з конкретними вчителями про конкретних дітей і конкретну роботу… Зміни в початковому навчанні дуже сміливі, кардинальні і позитивні. Дуже добре, що запрошено до розмови вчителів.  

Тож почнемо з думок загальних, що стосуються, на наш погляд, змін самого фундаменту.

1. «Польща читає дітям книгу» – така, як відомо, сьогодні вседержавна освітня акція в наших сусідів – не випадкова.

Потрібна серйозна аналітична наукова стаття про потребу поставити книгу центром освітніх процесів. Про  невичерпність книги і вічність її функцій з часу революційного відкриття Гумбольдта сьогодні ведуть розмову найбільші інтелектуали світу. Від Умберто Еко до Івана Дзюби і Марії Зубрицької включно. Книжна культура «витягала» кожне суспільство (Україна не виняток) з найбільших катастроф і політичних та екологічних криз на межі загибелі. Це єдине рукотворне диво серед тих, які просто даровані нам природою. Міняється технічна форма читання, сюжети, але зміст Книги як явища і її суспільні  функції - вічні. Не випадковий і сьогодні колосальний «зрив»: на тлі смертей і штучного голоду  - багатюща сучасна література України. Відсіється з неї випадкове, модне, «розпіарене» – вилониться сучасна класика,  але потрібен час  і критерії відбору. Без цього є ризик випадкового, дочасного, а отже безконечного «решетування» програм.  

         2. Упевнена, не треба поспішати «викидати» з програм класичні твори. Просто змінити способи і методи вивчення  та залучити величезний пласт невідомого, не поділяючи на періоди, не розділяючи за «географічним»  принципом: Схід – Захід, Україна – зарубіжжя. У центр  поставити  високу художню вартість твору. І не намагатися охопити всіх або хоч якнайбільше. Досить кілька найкращих жанрових зразків. Саме розмаїття естетики, жанрів, а не багатство сюжетів має бути головним принципом. Ще не використані прекрасні тексти Лесі Українки, Олени Пчілки, Івана Франка, Романа Завадовича, Якова Щоголіва, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка, Віри Лебедової, Марійки Підгірянки, Дніпрової Чайки, Романа Купчинського, Наталени Королеви, Богдана і Лева Лепкого. Багатьох дитячих зарубіжних письменників, особливо в перекладах Миколи Лукаша, Андрія Содомори, Анатолія Москаленка та інших високої вартості знавців рідної мови. Вишукане і точне Слово, жанрова, естетична  довершеність, починаючи з фольклору,   має стати критерієм відбору текстів. І їх, ці критерії, треба негайно розробити, щоб не трапляти «пальцем в небо». Сучасні твори мусять пройти належний відбір, а ми не маємо для цього структур, куди увійшли б  науковці та практики, у тому числі філософи і вікові психологи.

3. З часу, коли у 80-х роках Кириллов-Угрюмов оголосив методику поза «наукою», зникли науковці-методисти. Цю галузь наукових досліджень потрібно відновити. Виокремити методику викладання, як спеціальність для написання і захисту дисертацій, взявши за основу дидактику, частково вікову психологію і психологію сприймання мистецтва, а не  абстрактну і сфрустровану педагогіку, де «виховання» забило собою всі щілини, витіснило дидактику і перетворило педагогіку як науку в набір мертвих штампів..  Здобувачі наукових ступенів з методики мають мати відповідний стаж – 5-8 років, докази використання пропонованих форм і методів у власній роботі, бути ознайомлені з науковими джерелами, володіти належним стилем, не белетризувати. З практики знаю, що це найважче як для студентів, так і  вчителів, з якими працювала як колишній доцент Інституту післядипломної освіти. Описовість і белетристика панують у методиці безоглядно, відколи її перестали вважати наукою. Це навіть коли досвід вартий належної уваги. Була, правда, конвульсивна спроба одного з міністрів якось «оживити» педагогіку – введено в вузах «уроки педагогічної майстерності» – черговий жахливий витвір інновації, потреба кудись подіти вчених педагогічних кандидатів, які захищали дисертації на тему «Роль  піонерської (комсомольської) організації в підвищенні знань учнів» (Теми  не вигадані, реальні). Кандидати вже стали докторами. Правда, про дидактичну систему Ващенка тоді ще не чули. Але чому його фундаментальна праця й сьогодні не використана педагогами – загадка не тільки для мене. Замість цього – уроки патріотичного виховання – жалюгідний «інноваційний» аналог вище названих  тем дисертації.    

4. Слід також негайно відмінити поділ літератури на українську і зарубіжну. У сусідній Польщі такого поділу немає. У підручниках з літератури  Міцкевич сусідує з Шевченком, Пушкіним, Гейне в дискурсі відповідного часу і стильового напрямку.  Нема там і «тлумачення»:  що тут і чому зображає митець. Є тексти, є найнеобхідніші відомості про письменника й твір, потрібні культурній людині. Тлумачення - прерогатива вчителя, а добрий вчитель навіть одну й ту ж тему в різних класах не може однаково «подавати», бо вдумливе мислення, аналіз  відрізняється від звичайного переказу написаного в підручниках так званого «аналізу». Цим матеріалом, як правило, поважаючий себе вчитель не користується, а учень забуває його, як тільки підготується до чергового уроку або ЗНО. То для чого така трата паперу? Згадаймо самі, що винесли наші учні з так званих підручників літератури. А перевірка за допомогою тестів  узагалі робить сучасні підручники з т.зв. «історії літератури» макулатурою. 

5. Нарешті ще одне дуже болюче. Будь-який  майстер мусить мати інструмент і навчитися ним користуватися. Так і для розуміння найпростішого мистецького тексту маємо дати учням від найменшого віку елементарний літературно-теоретичний інструментарій. І починати  користуватися ним не в старших класах, а від першого, навіть від дошкільного віку. Діти «чують» слово часто краще від нас, розуміють підсвідомо навіть архетипи старовинних казок, як твердить поетеса Марія Чумарна – авторка і організатор на початку 90-х років унікальної Львівської школи. Тому не виокремлювати треба в програмах  поняття «теорія літератури», а дати вчителеві конкретну вказівку (в інваріантах), на що саме можна звернути увагу в тому чи іншому тексті. Не обов’язково при цьому до часу користуватися термінами. Це особливо важливо тому, що в сучасному літературознавстві гримлять «децибели», як це називає високий інтелектуал Іван Дзюба, іноземних термінів. Інший інтелектуал Євген Сверстюк образно каже, що літературознавці «кроять на письменника одежу за чужими лекалами», розглядають твір за готовими формальними зразками, бажано «модерними», а не йдуть від Слова. Тому особливо потрібні «ази» аналізу. Вони розроблені давно, є відповідна література, навіть енциклопедія, гарно і доступно написана. Але цього в чіткому методичному вимірі ще нема в  програмах з літератури.

6. Про потребу методології як найбільш нагальну, необхідну, теж слід у першу чергу говорити, бо її відсутність породжує інші деструкції на зразок «патріотичного виховання». Сучасному вчителеві вкрай потрібна своєрідна «хрестоматія»  з головніших думок українських і зарубіжних філософів, соціологів, психологів, культурологів, мистецтвознавців. Потрібні ґрунтовні світоглядні основи. Вони вже витворені вітчизняними вченими. Є ґрунтовні аналітичні праці, написані блискучим науковим стилем з багатим сучасним глосарієм. Мусять вони дійти до вчителя. Інакше скільки б ми не створювали нових «інноваційних» структур,  ми не застраховані від таких «прожектів», як впровадження уроків патріотичного виховання.

 Маємо спромогу будувати освіту на своєму фундаменті, а не на «відпрацьованих» чужих матрицях. Ми його творили, нам його зміцнювати і розвивати. Роботи ще багато. Та я переконана, що ми зможемо розбудувати  власну модель освіти своїми силами для своєї держави.